Під час війни, попри всі труднощі, відбувається стрімкий розвиток наукової сфери, формуються нові механізми співпраці з міжнародними науковими організаціями та фондами. Серед першопрохідців, які прокладають стежки такої співпраці – Національний фонд досліджень України.

Змінюється і мислення: дедалі більше науковців подають заявки на грантове фінансування як в Україні, так і в Європі – й успішно перемагають у конкурсах. А слово «підприємництво» поступово втрачає негативну конотацію: вчені опановують підприємницькі навички та вчаться ефективно співпрацювати з бізнесом.

Про ці та інші зміни, а також плани щодо розвитку наукової сфери, ми запитали у голови Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій – Олександри Антонюк.

– Пані Олександро, у жовтні 2023 року Вас обрано головою Наукового комітету. Комітет – робочий колегіальний орган Національної ради з питань розвитку науки і технологій, що представляє інтереси науковців, одна з найфаховіших і найсміливіших груп у науковій спільноті країни. Скажіть, будь ласка, чому Ви погодилися його очолити? Яка була мотивація?

– Колеги висловили мені довіру, і я погодилася. Мотивація проста: якщо треба брати на себе відповідальність і працювати, значить, треба.

У Науковому комітеті сформувалася дружна і професійна команда, всі члени НК вболівають за спільну справу. Також комітет виконує функції наглядової ради Національного фонду досліджень України. Одна з задач комітету –  аналізувати, що робить Національний фонд, і при цьому не втручатися у його внутрішні справи. А керуючий орган Фонду – наукова рада.

Я рада, що дві групи вчених – Науковий комітет і наукова рада Фонду знаходять спільну мову і ефективно співпрацюють.

Ми працюємо у науковій сфері, формуємо її, а значить, відповідаємо за те, чи довірятиме суспільство вченим. Це велика відповідальність – перед собою, суспільством, іншими науковцями.

Я також вдячна науковій спільноті за підтримку НФДУ і розумію, що важливо цю довіру зберегти.

– Що вдалося зробити за час, відколи Ви очолили комітет? Що прагнете зробити на цій посаді?

– З того, що зроблено, можу згадати спільну роботу з Міністерством освіти і науки України над ініціативою Science City. Ми з колегами доклали чимало зусиль, щоб вкласти наші ідеї й напрацювання у відповідні законопроєкти. На основі наукових парків планується розвивати структури, які будуть комерціалізувати прикладні результати. Університет чи наукова установа зможе створити структуру, яка платитиме знижені податки, матиме право на нульове ввізне мито на обладнання, не матиме обмежень по заробітній платі тощо. Це дуже важливо для посилення співпраці між наукою та бізнесом.

Також разом з НФДУ ми долучилися до підготовки пакета документів щодо розбудови спроможності і дерегуляції діяльності Фонду. Щоби, наприклад, у разі неточностей у заявці або супровідних документах щодо формальних вимог конкурсів, науковці мали можливість їх усунути.

Якщо Ви мене запитаєте, у чому полягає робота Наукового комітету, то щотижня нам на погодження надходить до 10-12 проєктів нормативних документів від різних міністерств, які стосуються питань науки. Ми аналізуємо їх з точки зору врахування інтересів науковців та створення належних умов для розвитку наукової сфери в Україні.

Думаю, ми можемо пишатися, що Науковий комітет разом з німецькими партнерами провів вебінар “Performance-based research funding”. Представники Федерального міністерства освіти та досліджень та грантових організацій Німеччини поділилися досвідом організації моделей співпраці з бізнесом, акумуляції та використання грантів. Один з основних меседжів: ґрунтовні реформи передбачають збільшення фінансування, а не перерозподіл існуючого. Це дуже важливий досвід, корисний і для українських учених.

Україна інтегрується до Європейського дослідницького простору, нині триває розробка й ухвалення необхідних нормативних документів (зокрема, про дослідницьку інфраструктуру). Члени НК долучаються до цього процесу.

Крім обов’язкових нормативних актів, які має ухвалили Україна, є й рекомендовані, наприклад, «Пакт про дослідження та інновації в Європі» (спрощено – «Пакт про науку»). Європейська комісія рекомендує країнам ЄС, щоб їхні уряди уклали такий суспільний договір між науковою спільнотою і державою. Якщо говорити просто: держава зобов’язується фінансувати наукові дослідження на належному рівні, а наукова спільнота – дотримуватися принципів академічної доброчесності, якісно виконувати дослідження, залучати молодь тощо.

Я переконана, що нам дуже не вистачає такого суспільного договору.  Бо Закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» передбачає фінансування науки на рівні 1,7% ВВП, але цього ніколи не було. Ще одне важливе питання – вимога до викладачів університетів займатися науковими дослідженнями, що враховується під час акредитації освітніх програм. Водночас у статистиці це не відображено: третина робочого часу викладачів, витрачена на науку, не фіксується належним чином. У контексті євроінтеграції є потреба переглянути підходи до обліку наукового потенціалу та продукції. Плануємо посилити співпрацю з Державною службою статистики і залучити фахівців до аналізу відповідних показників.

Науковий комітет не є законодавчим органом, тому конструктивна співпраця з Міністерством освіти і науки, а також іншими міністерствами та профільним Комітетом Верховної ради з питань освіти, науки та інновацій є надзвичайно важливою. І в багатьох питаннях Науковий комітет знаходить підтримку своїх ініціатив. На мою думку, така співпраця є важливим елементом формування злагодженої державної системи, в якій ключовим чинником є економіка знань, у якій наука інтегрується в процеси економічного зростання та посилення національної безпеки.

– Ви не раз зазначали, що перед тим, як вимагати від учених високих показників наукової роботи, потрібно створити умови для їхньої роботи, у першу чергу, надати гідне фінансування. На Вашу думку, чи можливо збільшити фінансування на науку?

– В умовах війни суттєво збільшити державне фінансування непросто, і Міністерство фінансів та Уряд мають розуміти, на що йдуть ці гроші.

Є справжні вчені, які створюють важливі розробки, а є ті, чия наукова діяльність викликає сумніви. Тому в суспільстві тривалий час відчувалася недовіра до наукової спільноти. Нині це змінюється, є величезний запит на співпрацю з науковцями, зокрема, в оборонній тематиці.

На жаль, у законодавстві є безглузді обмеження, які гальмують ініціативу науковців, наукових установ, університетів. Також є тисячі різних актів, які суперечать одне одному. Керівники наукових установ чи університетів стикаються з цими суперечностями і обмеженнями, що пригнічує позитивну ініціативу.

Для того, щоб вийти на ринок з науковою інноваційною розробкою, потрібно вкластися в неї часом, ресурсами, грошима. До цих ризиків додається ще ризик не врахувати якусь дрібну і часто застарілу постанову.

Сподіваюся, поступово це вдасться змінити, і науковцям буде вигідно і безпечно проявляти ініціативу, співпрацювати з бізнесом, комерціалізувати свої розробки.

– Як ученим переконати політиків, що фінансування наукових досліджень має бути більшим? І, якщо говорити ширше, як пояснити політикам і урядовцям, що наука – це складова економіки?

– Це складне завдання, і це те, що намагається робити Науковий комітет. Знаю дуже багатьох урядовців, які прагнуть працювати ефективно. Але їм важливо розуміти, що кошти, які виділяються на ту чи іншу галузь, справді дають результат. Тому дуже важливою є комунікація між науковцями і суспільством, політиками, урядовцями.  Я не раз помічала, що науковці (зокрема, засновники стартапів) і урядовці чи бізнесмени розмовляють ніби різними мовами і в іншому темпі. Науковцям потрібно навчитися «вимикати експертність» і говорити максимально просто й коротко.  А урядовцям – навчитися слухати, чути і довіряти вченим.

Окрім усього іншого, потрібно долати розрив між знаннями, які продукує наукова спільнота, і потребами суспільства, реального сектору економіки та бізнесу. Це, звісно, не лише наша проблема –  вона глобальна. Якщо у XVI–XVII століттях учений міг володіти найактуальнішими знаннями з фізики, хімії й математики одночасно, то нині обсяг накопичених людством знань настільки великий, що їх неможливо засвоїти протягом одного життя.  Це означає потребу в новому рівні організації обміну знаннями між науковцями та роботи міждисциплінарних колективів. Цій проблемі присвячена окрема галузь — «управління знаннями».

Повертаючись до того, як говорити з політиками, бізнесом, суспільством – треба вчитися пояснювати складні речі простими словами, вміти правильно розставляти пріоритети в інформації та чітко й коротко висловлювати свої думки. Власне, це ті нові навички, яких усім нам треба навчатися в умовах нової інформаційної революції, коли простір переповнений інформацією, яка не завжди є знанням. Треба боротися за увагу, бути помітними в інформаційному морі та цікавими.

– Інноваційні дослідження є важливими і для оборони, і для відбудови країни у воєнний і повоєнний час. Що, на вашу думку, потрібно змінити, щоб держава підтримувала такі дослідження в першу чергу?

– Перш за все ми маємо розуміти, що це все про людей.

Інновації – це питання свободи вибору, вихід за межі відомого. Для порівняння – саме свобода вибору дає можливість ученому робити найкращі дослідження, переходити на наступний рівень знань.

Для цього потрібна енергія перетворень – вона виникає з людських бажань і переконань. Із радянських часів підприємницьку ініціативу системно пригнічували: дрібних торговців таврували як «спекулянтів» чи «фарцовщиків», а ще раніше, в добу сталінських репресій, господарів розкуркулювали й висилали до Сибіру. Негативна конотація щодо підприємництва вкоренилася на рівні суспільної підсвідомості. І нині наша працьовитість та підприємливість постійно зіштовхуються з цією історичною травмою.

Майдан довів, що в нашому суспільстві є величезна енергія для позитивних змін. Є надія, що ми прорвемося через колишні травми, що підприємництво та інновації, які, як показує досвід, нам притаманні, спрацюють. І це дозволить нашій державі вийти на наступний рівень розвитку. Зокрема, будуть вдосконалені нормативні акти й закони, що враховуватимуть особливості інноваційної діяльності.

Візьмемо, до прикладу, таку важливу систему, як Prozorro. Дуже правильно, що система закупівель товарів та послуг за державні кошти відбувається прозоро й  чесно, аби мінімізувати корупційні ризики. З іншого боку, якщо головним критерієм для визначення переможця є виключно ціна, то інноваційна продукція може програвати таке змагання. Адже ціновий показник не враховує якісних характеристик. Тому питання ефективного фінансування інновацій стає критично важливим.

Тобто для розвитку сфери науки та інновацій потрібні нові гнучкі інструменти, які водночас запобігатимуть ризикам та зловживанням.

Як колись сказав мені колега під час зустрічей Гумбольд-спільноти: «Я не політик, я ґрунтознавець. І якщо хочу, щоб щось розвивалося, то маю пригнічувати шкідливі бактерії в ґрунті й підживлювати корисні». За цим самим принципом має діяти й держава: усувати шкідливі механізми й підтримувати корисні процеси.

– Під час війни наукові установи потребують максимальної підтримки, однак нещодавно Державна аудиторська служба провела перевірку НФДУ, в результаті якої були висловлені сумнівні твердження, наприклад,  щодо «високих зарплат» науковців за проєктами Фонду. Як Ви оцінюєте роль таких перевірок в умовах поточної ситуації, та які можуть бути їх наслідки для наукових досліджень в Україні?

– У мене склалася думка, що головна проблема полягає в тому, що потрібно більш чітко визначитися із межами компетенції експертизи, коли ми кажемо про експертне оцінювання фінансової діяльності державної установи, чи університету в рамках аудиту. Наприклад, питання доцільності досліджень вірусних інфекцій після завершення пандемії COVID-19 слід оцінювати виключно на основі експертної думки науковців. Для цього в науковій сфері існує система peer-to-peer review – рецензування колегами. Поки що ніхто не зміг придумати нічого кращого за незалежну експертизу, проведену фахівцем у відповідній галузі.

Якщо ми хочемо бачити розвиток та сміливу ініціативу з боку науковців та інноваторів, треба переосмислити методики перевірки ДАСУ, які поки що мають багато рис, успадкованих від радянських часів, коли метою було «кошмарити бізнес» та «контролювати потоки». Думаю, настав час поглянути на ці питання стратегічно – крізь призму створення умов для ініціатив, що рухають країну вперед. Мені б хотілося, аби була можливість створити спільну робочу групу, до якої увійшли б експерти ДАСУ і фахівці, які формують методики оцінювання, аби вдосконалити ці інструменти із врахуванням особливостей наукової сфери та ринкової економіки.

Також варто подумати над дієвим інструментом апеляції, щоб мати змогу неупереджено й професійно оцінювати висновки самих аудиторів щодо наукової та інноваційної діяльності університету чи державної установи.

Сподіваюся, це питання буде розв’язано. Для того, щоб наша держава була сильною, потрібно, щоб і Фонд, і інші наукові організації та установи працювали стабільно.

– Науковий комітет є наглядовою радою НФДУ. З якими викликами і загрозами, на Вашу думку, зіткнувся Фонд за роки війни? Чи вдалося подолати ці виклики?

– Звісно, найскладніший виклик  –  секвестр бюджету в 2022 році, коли кошти Фонду було передано на потреби оборони. Хочу віддати належне виконавчій директорці НФДУ Ользі Полоцькій, яка з першого дня війни інтенсивно шукала додаткове фінансування, щоб підтримати українських науковців. Завдяки її зусиллям, а також підтримці голови Фонду Станіслава Вільчинського і допомозі науковців з різних країн, вдалося залучити додаткове фінансування для українських дослідників.

Згодом ситуація покращилася, і в державному бюджеті було передбачено кошти на грантову підтримку науковців.

Мені імпонує, що Фонд постійно веде роботу над помилками, наприклад, покращує комунікацію, вдосконалює експертизу, вносить пропозиції щодо покращення своєї нормативної бази – з метою зменшення бюрократичного навантаження під час подачі заявок і виконання проєктів.

На початку роботи НФДУ процес експертизи викликав певні запитання, однак із часу перших конкурсів вдалося багато чого змінити й покращити.

Звісно, ще є багато такого, що потребує вдосконалення. Ці труднощі є елементами росту, адже Фонд – молода структура, яка діє і еволюціонує у дуже непростих умовах, а ми вчимося разом з ним.

Упевнена, що всі, хто хоче, щоб Фонд працював краще, мають приєднуватися до його команди й допомагати робити його більш досконалим. Єдиний дієвий спосіб: якщо щось не подобається  – долучися й зроби краще.

 – Що, на Вашу думку, варто було б змінити в роботі Фонду в найближчому майбутньому?

Варто покращити систему подачі онлайн-заявок, зробити її більш зручною і сучасною. Це досить дорого, поки що у Фонду немає коштів на вдосконалення онлайн системи.

Було б добре, щоб у нових конкурсах не виникало «неочікуваних умов». Написати якісний проєкт з нуля за два місяці – непросто, тому, на мою думку, науковцям було б зрозуміліше працювати в межах сталих вимог і умов, звичайно, з урахуванням пріоритетних для держави напрямів. Адже що складніші умови, то більше помилок у заявках.

До речі, серед досягнень варто назвати створення Офісу Горизонт Європа в Україні на базі Фонду. Цей проєкт відбувся завдяки особистій активності і зусиллям виконавчого директора НФДУ Ольги Полоцької.

Нині в Офісі працює дуже сильна команда на чолі з Ігорем Тарановим – і вже є хороші результати. Це важливий проєкт, який допомагає українським науковцям отримувати зовнішнє фінансування в межах програми «Горизонт Європа». Ці кошти не лише сприяють розвитку науки в Україні, а й вливаються  в українську економіку.

 – Які позитивні зміни у науковій сфері Ви бачите, попри війну?

 – Величезним досягненням є те, що в складних умовах учені працюють і виконують важливі проєкти. Попри зруйновані наукові лабораторії, вибиті вікна і втрати. Кожне людське життя, кожна людська особистість важливі, а науковці – незамінні, тому що кожен учений – це всесвіт, який розвиває нові ідеї й знання.

І, водночас, війна дає поштовх інноваційному розвитку, ми бачимо, що з поля бою приходять запити, а дослідники створюють нові розробки.

Вчені, які вимушено виїхали за кордон, стали нашою новою науковою діаспорою і «зв’язковими» з закордонними університетами і науковими центрами. Багато вчених повертаються, залучивши міжнародні контакти.

Українська наука стала більш впізнаваною у світі й викликає все більший інтерес. Дуже хочу, щоб з цієї війни ми вийшли згуртованішими, а українська наука стала сильнішою.

Інтерв’юєр – Світлана ГАЛАТА