Пандемія COVID-19 продовжує змінювати світ, усі галузі економіки змушені реагувати на нові й нові виклики. Зокрема, пандемія загострила проблеми й у царині фінансування вищої освіти.
Чи готові класичні університети шукати нові джерела фінансування? Як стабілізувати фінансовий стан закладів? Як отримати фінансування, яке б забезпечило не лише поточні витрати, а й розвиток університету?
На ці та інші запитання шукали відповіді науковці Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках проєкту «Фінансова стабілізація класичних університетів в умовах прояву глобальних наслідків пандемії COVID–19». Проєкт переміг у конкурсі «Наука для безпеки людини та суспільства» Національного фонду досліджень України і отримав фінансування в розмірі півтора мільйона гривень.
Керівник проєкту – доцент кафедри фінансів економічного факультету КНУ імені Тараса Шевченка Юлія Петленко питання фінансування закладів вищої освіти вивчає давно. Дослідниця переконана, що пандемія «висвітила» проблеми, які не вирішувалися десятиріччями, і без їх розв’язання поступ уперед і конкуренція на світовому ринку – неможливі. Серед цих проблем: відсутність диверсифікації джерел фінансування, неврахування (чи неповне врахування) амортизації при формуванні собівартості освітніх та інших послуг університету, недостатність комерціоналізації наукових розробок тощо.
Техніка «на скотчі»
Перед тим, як створювати теоретичну модель фінансової стабілізації університетів, науковці проаналізували ситуацію, яка є сьогодні. Зокрема, з’ясували, як класичні університети реагували на пандемію. Учені провели опитування серед викладачів і студентів восьми закладів із різних регіонів країни і поцікавилися: чи був у них доступ до комп’ютерної техніки та інтернету; як відбувався процес викладання онлайн. Чимало викладачів відповіли, що умови для роботи вдома довелося створювати за кошти родини, а студенти з глибинки зізналися, що їм непросто було знайти якісний інтернет. «Опитування підтвердило, що онлайн-навчання вимагає зміни пріоритетів у фінансуванні капіталовкладень, і держава, на жаль, не могла швидко забезпечити викладачів та студентів необхідними засобами для дистанційного навчання», – зазначила Юлія Володимирівна.
Звісно, організація онлайн навчання – лише один із «лакмусових папірців» ситуації, яка склалася в класичних університетах. Стабілізація цієї ситуації потребує удосконалення джерел фінансування, як державних, так і приватних, а також – розвитку на їх основі нових гібридних джерел взаємодії.
«Мінімалки» – не досить!
Ще одна проблема – визначення вартості навчання. Запровадження принципу «гроші йдуть за студентом» змінило правила державного замовлення й, відповідно, фінансування ЗВО. Абітурієнти обирають спеціальність та університет, і таким чином визначають, куди піде фінансування. З 2020 року запроваджено індикативну собівартість окремих спеціальностей, тобто мінімальну ціну, нижче якої знижувати вартість навчання не можна, але цієї «мінімалки» не досить, щоб університет розвивався! «Не досить набрати студентів, їх треба ще й якісно навчати. Потрібно купувати витратні матеріали для практичних занять, оновлювати матеріально-технічну базу та бібліотеки, впроваджувати цифровізацію», – наголосила Юлія Володимирівна».
Науковці вдосконалили формулу індикативної собівартості й напрацювали рекомендації, завдяки яким поступово, у шість етапів, перейти до формування повної собівартості навчання. «Ми розуміємо, що це непростий процес, не всі родини мають можливість платити за навчання, а ЗВО не хочуть втрачати студентів. Але поступово переходити на повну собівартість усе ж потрібно. Вона має враховувати всі витрати вишу на підготовку фахівця, а держава та роботодавці мають запропонувати інструменти індивідуального субсидіювання або кредитування навчання студентів», – зауважила дослідниця.
Підвищувати плату за навчання варто починати в університетах (чи на спеціальностях), випускники яких мають не лише високий попит на рику праці, а й високу оплату праці. На сьогодні це ЗВО, які готують ІТ-спеціалістів, фахівців із цифрової економіки, кібербезпеки, системного аналізу, біотехнологій, маркетингу тощо.
Що фінансує держава?
Варто також, на думку дослідників, чітко відповісти на запитання: що фінансує держава? Якого рівня фахівця «на виході з вишу» хоче отримати: міжнародного, національного чи місцевого?
– Потрібно чітко визначити мету: якщо ми говоримо про фахівців міжнародного рівня, то маємо прирівняти менеджмент, якість навчання і фінансування українських університетів до тих, з якими конкуруємо у міжнародних рейтингах, – переконана Юлія Петленко. – Тобто у формулі розподілу видатків на підготовку кадрів потрібно врахувати рейтинговий коефіцієнт (наприклад, за позицією QS) так, щоб це стимулювало університети покращувати результати освітньої та наукової діяльності.
А от до підготовки фахівців для регіональних ринків, на думку науковців, потрібно залучати місцеві компанії, корпорації, громади, розвивати дуальну освіту та впроваджувати програми навчання протягом усього життя. Саме так роблять у багатьох країнах світу. У Німеччині, наприклад, громади стежать, щоб університети готували саме тих фахівців, які потрібні на місцевому ринку (і беруть участь в фінансуванні).
Висновки науковців щодо залучення фінансування для підготовки фахівців для місцевих ринків праці аж ніяк не голослівні: вони провели вебінари та зустрічі з громадами, вивчили запит на кадри. Відповіді врахували в підготовці рекомендацій для ЗВО.
Яким шляхом іти далі?
Проєкт фінішував у грудні 2021 року. Його результатами є дорожня карта фінансової стабілізації класичних університетів в умовах пандемії COVID-19, що містить план взаємодії з місцевими та державними органами управління); концепція фінансової стабілізації ЗВО, удосконалена формула індикативної собівартості навчання. Також запропоновано методику оцінки програм на основі гендерно орієнтованого бюджетування; розроблено економіко-математичну модель прогнозування потреби у фінансуванні університету.
Концепцією визначено стратегічні цілі для подальшого розвитку університетів, серед яких фінансова автономія; стабільне зростання надходжень (збільшення кількості іноземних студентів); фінансові інновації, нові технології та диджиталізація університетів; покращення місця в рейтингах.
Науковці сформували й тактичні завдання для досягнення цих цілей. Наприклад, для фінансової автономії такими завданнями є розширення можливостей підприємницької діяльності закладів; гібридне фінансування; внутрішнє бюджетування завдяки центрам фінансової відповідальності.
– Звісно, потрібно добре подумати, як саме надати фінансову автономію закладам вищої освіти, – зауважила дослідниця. – Кращі університети прагнуть такої автономії, але наш фінансовий ринок не так добре розвинений, щоб заклади можна було, наприклад, корпоратизувати (розподілити власність на майно й інші активи). Окрім того, на цю тему дуже гостро реагують і самі університети, й суспільство. Одразу виникають запитання: чи буде розподіл прозорим? Кому дістанеться майно?
Можна піти й американським шляхом, випустити акції. Але дієвого механізму, як це зробити швидко і публічно в Україні, також немає…
– Тема, яку ми підняли, дуже злободенна, – зазначила пані Юлія. – Але залишати все, як було, не можна. Переконана, що нам важливо зберегти ті надбання, які є, і врахувати (без копіювання!) міжнародний досвід.
Кошти на розвиток
Одним із інструментів розвитку університетів, на думку виконавців проєкту, можуть стати й ендаумент-фонди. Такі фонди діють у кращих університетах світу, а кошти йдуть на розвиток закладу, оновлення матеріально-технічної бази, бібліотек тощо.
Позитивний досвід створення ендаумент-фондів є і в Україні. Такий фонд, створено, наприклад, в Інституті міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка. Кошти вкладають у бізнес-операції, а відсотки з них використовують на потреби ЗВО.
Кошти на відновлення основних засобів ЗВО науковці пропонують включити у вартість навчання та враховувати при визначенні індикативної собівартості. Частину цих амортизаційних внесків можна акумулювати саме в ендауемент-фондах. Дослідники рекомендують створити такі фонди у кожному ЗВО, а кошти вкладати у підприємницьку діяльність. Наприклад, на конкурсній основі фінансувати стартапи.
Ми поцікавилися: «Як швидко можна впровадити ці інструменти?».
Дослідниця відповіла, що, якщо мова йде про ендаумент-фонди, то потрібно передусім створити інституційні правові рамки для їх роботи. Якщо все зробити правильно, система запрацює через 5-6 років. Спочатку стартують пілотні проєкти в найбільш рейтингових університетах, потім приєднаються й інші.
– Потрібно розширювати гібридне фінансування університетів на основі співпраці держави, місцевої влади та бізнесу, – додала співрозмовниця. – Зокрема, брати участь у розробці стратегій соціально-економічного розвитку громад, регіонів та країни в цілому. Варто пояснювати суспільству, що чим краще фінансується фундаментальна наука, тим більше можливостей для розвитку отримує держава і її економіка.
Проєкт виконала команда, до якої увійшли фахівці з різних напрямів науки: комп’ютерних технологій, кібернетики, математики, соціології, економіки тощо. За час роботи команда «виросла», захищено дві докторські та одну кандидатську дисертації. «Усі рекомендації та пропозиції ми обговорювали з планово-економічним відділом університету, тому вони максимально точні й практичні», – зазначила пані Юлія.
– Вдячні НФДУ за можливість виконати важливе дослідження, – зазначила пані Юлія. – Такі гранти дають можливість виїжджати за кордон, вивчати, з якими проблемами стикаються наші колеги, як розв’язують ці питання.
Колегам, які планують подавати свої проєкти на грантові конкурси (і міжнародні, і національні), науковиця радить передусім починати з формування команди. Це має бути колектив однодумців, де чітко сплановано – який внесок очікується від кожного члена. Окрім того, не варто боятися важливих і гострих тем. «Сподіваємося, результати нашої роботи допоможуть зрушити справу з «мертвої точки», – з посмішкою зауважила Юлія Петленко. – Українські університети мають величезний потенціал, упевнена, що в майбутньому у нас виросте не один нобелівський лауреат!».
Світлана ГАЛАТА
