І мені було страшно.
Сумно, навіть сумно опускатися у своє власне минуле. Так було, у 70-ті роки минулого століття я був одним із тих, хто аргументував виключення радянської психіатричної спільноти із Всесвітньої Психіатричної Асоціації. 12 довгих років професійна гідність боролася із очевидним злом. Добро перемогло – СРСР виключили. За явні, доведені зловживання психіатрією у політичних цілях.
Давно немає Радянського Союзу. Тоталітарна імперія розпалася. Її гріхи успадкувала авторитарна Росія. Де, як і раніше, мисляча інтелігенція говорить пошепки. Як у СРСР. Де в голові царюючого диктатора дозріло рішення повернути Україну в радянське минуле. Такою є його концепція майбутнього Європи.
Раніше він, Путін, намагався лякати протестувальників психіатричними діагнозами. Але він не Брежнєв, той приховував свою тоталітарну сутність. Цей – відвертий убивця з архаїчними політичними переконаннями. Він не боїться розголосу своїх злочинів. Не боїться реакції Заходу. Він його, Захід, палко ненавидить. Як і нас, вільну Україну. Він, бачите, розчарований у нас. Тому – агресивний, мстить за наше небажання зрозуміти та прийняти його дикі псевдоісторичні концепції.
Страшно мститься. Руйнуючи житлові будинки, школи, університети, лікарні. У тому числі психіатричні лікарні та інтернати. Хоча у його країні, Росії, все ще існує інтелігенція. Хтось намагається заявляти про свою незгоду вголос. Більшість заявляє про свою незгоду на кухнях. Як у СРСР.
Йому, Путіну, нікого не шкода. Ні своїх, ні нас українців. Тим більше таких, яких колись називали божевільними. Його попередник і вчитель по життю Адольф Гітлер їх знищував, застосовуючи різні способи так званої евтаназії. Цей – до таких дрібниць не опускається, намагається знищити всю Україну, з усіма її жителями. Чи не ховається за евфемізмами.
Мої колеги у Росії мовчать. Їм страшно. Вони смертельно бояться свого диктатора. Тож мовчать. Знаючи, що через російську агресію в Україні помирають від ран, голоду, холоду та відсутності медикаментів тисячі психічно хворих людей.
Ми, українські психіатри, лише лікарі. Колись вибрали свою професію зовсім не заради матеріальних благ. Ми небагаті, як і наші пацієнти, їхні сім’ї. Ми не вміємо стріляти. Єдина наша зброя, єдина наша нагода протистояти злу – слово. Саме тому ми звернулися до президента Всесвітньої Психіатричної Асоціації з вимогою виключити Росію із цієї Асоціації.
Бо наші російські колеги – мовчать.
Розумію, що їм дуже страшно. Мені також було дуже страшно 1971 року, коли я, зовсім молодий український психіатр (мені було тоді 25 років) виступив проти практики психіатричних зловживань КДБ та так званої московської психіатричної еліти. Мені здавалося протиприродним використовувати мою професію як покарання.
